Мене врятував Бог

Мене врятував Бог

https://ecoforesthunt.blogspot.com/2022/10/142100.html

Спілкувався
Олександр КРИВЕНКО,
“Лісовий і мисливський журнал”

Історія про мисливця, який отримав бойове поранення у Запорізькому краї, захищаючи Україну від російських агресорів.

Богдан Баюрак – 47-річний мешканець Прикарпаття, християнин і столяр, мисливець і батько двох дітей, добровільно пішов на фронт, аби зупинити та вигнати ворога на східному напрямку російсько-української війни, - йдеться у моїй статті, скорочену версію якої опублікувало видавництво ЕКО-інформ, оприлюднивши її друком на шпальтах видання "Лісовий і мисливський журнал". 

Мисливці – особливий народ, який виклики, спричинені агресією РФ проти України, зустрів гідно. Багатьом із них знання та навички, здобуті на полюваннях на дичину, допомагають у збройному протистоянні російським окупантам. Не випадково Міноборони України визначило мисливствознавство, як спеціальність та професію, споріднену з військовою.

Мисливці розуміються і на безпекових питаннях, і на правилах поводження зі зброєю. Вони мають належні навички виживання та ведення розвідки. Саме завдяки цьому, як показали вже перші дні повномасштабного збройного вторгнення РФ в Україну, мисливці, в числі яких був і Богдан Баюрак із прикарпатського села Уторопи, стали кістяком територіальної оборони.

Мисливці й інші патріоти із західноукраїнських земель вирішили не чекати, поки ворог дійде до Карпат, і самі вирушили туди, де тривали запеклі бойові дії, щоби дати відсіч агресору. Так наш герой, Богдан Баюрак, опинився у військовому підрозділі, що мав дислокацію у Запорізькій області. Під час виконання одного з чергових завдань він був важко поранений, але вижив.

Познайомитися з Богданом і його історією нам допоміг колега героя – мисливець Анатолій Шафаренко.

Після кількох непростих операцій Богдан лежить у шпиталі, а поруч незмінно – Інна – дружина нашого героя. Вона вже третій місяць постійно з чоловіком і в усьому йому допомагає на непростому шляху до зцілення.

Тож спілкувалися ми вчотирьох: Богдан і Інна Баюраки, Анатолій Шафаренко й автор цієї публікації.

– Я дуже дякую Богові за мого чоловіка. Від початку нашого знайомства Богданчик такий справжній, добрий, щирий, люблячий, дбайливий. Ще тоді я зрозуміла, що він є саме тією людиною, з якою я хочу бути завжди, – ділиться спогадами Інна. – Ми вже 16 років разом, у шлюбі, й я жодного разу не пожалкувала, що вийшла за Богдана заміж. Він дуже чутливий до людей, поважає та цінує кожного. У нього велике коло приятелів, особливо багато друзів у середовищі мисливців і рибалок.

– Із Толиком, наприклад, ми приятелюємо вже 12 років, – долучається до розмови Богдан.

– Юра Луков, до речі, познайомив нас під час полювання на фазана, – підтримує розмову Анатолій Шафаренко. – Між іншим, Богдан – майстер не лише у мисливській справі. Він класний кулінар. До речі, Богдан виборов першість на змаганнях із приготування бограча, які проводила Івано-Франківська облорганізація Українського товариства рибалок і мисливців.

– З великою шаною ставлюся до мисливців. Як на мене, ця справа – особлива філософія, прекрасний стиль і висока культура життя.

– Мисливство – це справжнє покликання серця та душі, – зауважує Інна.

– Мисливцем потрібно народитися, – доповнює дружину Богдан. – Полюванням я захоплювався з підліткових років. У мого друга батько був мисливцем, і він брав нас обох із собою на ловлю звіра. Вже в юному віці я відчув захоплення від самого процесу, який триває у дивовижних гірських перелісках Карпат упродовж усього дня, зі світанку до темряви.

– Дитинство – це безліч пригод, а у мисливців їх, певно, особливо багато. Чи можете пригадати найяскравіші з них?

У нашу розмову про полювання у дитинстві, посміхаючись, втручаються Інна й Анатолій.

– Розкажи, Богдане! Пригадай, що в усіх сільських хлопців, основні пригодницькі ситуації виникали у стосунках із їхніми батьками. Якщо ті не захоплювалися полюванням, то і дітям своїм не дозволяли брати до рук мисливську зброю, – каже Анатолій.

– Розкажи, Богдане, – заохочує свого чоловіка Інна, – пригадай, як здобув рушницю, як ховав її від батьків.

Усі сміються.

– Це, дійсно, був цікавий період у моєму житті. Особливо запам’яталися ті випадки, коли разом із моїм приятелем Сергієм і його батьком ходили полювати на перепілку. В діда ж іншого мого товариша Івана (друга-однолітка, із яким сидів за однією партою) була стара, але ще гідна для полювання рушниця ІЖ-17, випуску 20-х років минулого століття. Ось її і давав мені приятель. Рушницю я ховав від батька у сіні, бо інакше дісталося б мені прочуханки.

Мені тоді було чотирнадцять, як нині моїм дітям.

– Ми виховуємо двох донечок: старшій – Софії – п’ятнадцять, а її сестричці – Неонілі – дванадцять років, – розповідає Інна. – Обидві, до речі, дуже схожі на татка, особливо молодша. Мене безмежно тішить, що Богдан завжди турбується про них як люблячий, уважний і щирий батько. Діти ж так само сильно люблять татка, без якого не уявляють свого життя.

– Пане Богдане, а як діти і дружина ставляться до Вашого хобі?

– Моя дружина теж полює. Наші дівчатка дуже полюбляють виїзди на рибалку чи до лісу по грибочки, чи просто до мисливського будиночка. Молодша навіть кілька разів ходила зі мною на зайця.

– Ваша старша донька теж захоплюється полюванням та ловлею риби?

– Звісно, але в неї вже дорослі думки про те, ким бути. Софія хоче стати лікарем, особливо тепер, коли скоїлося це лихо із Богданом. Вона вже готується вступати на навчання до медичного коледжу. Раніше донька вагалась із вибором професії, в її планах були й інші варіанти. Одначе, коли сталося це лихо, через яке Богданчик отримав поранення на війні, Софія нам твердо сказала: «Я вирішила бути медиком!» Наша донечка хоче лікувати, захищати, професійно піклуватися про людей. Крім того, Софія чітко заявила, що в разі необхідності, готова піти на схід, на війну, що не буде ховатися чи тікати від такої нагоди боронити державу від ворога.

– Слава Богу за Вас і всіх українських батьків, які виховують своїх дітей і розвивають свої родини у дусі патріотизму. Хотілося б дізнатися, що Ви відчували ці 8 років, які передували повномасштабному вторгненню?

– Я дуже прагнув потрапити до столиці, коли там вирувала Революція Гідності. Проте мав доглядати за моїм батьком, який важко хворів тоді, а нині він уже у вічності разом із моєю матусею. Отже, Майдан пройшов без моєї участі, але з перших днів його життя, у 2013 році, там було багато наших друзів, і ми з дружиною, як і всі наші земляки, допомагали їм.

– Коли почалася війна на сході України, ми підтримували військових усім, чого вони потребували, – продовжує тему Інна. – Це була, передусім, гуманітарна допомога. У кожному населеному пункті Косівщини збирали продукти харчування для фронту, готували закрутки різні, м’ясні й овочеві, сухофрукти, мед. Хтось консерви заготовляв, а хтось пік пиріжки для наших воїнів, і все ми відправляли на схід України.

– Багато мисливців пішли на фронт у різні роки, починаючи з 2014-го, а ті, котрі залишились у тилу, активно займаються волонтерством, передусім, організацією збору всього, чого потребують наші воїни, – розповідає Анатолій. – У кількох соцмережевих мисливських групах, де ми перебуваємо, як і в інших спільнотах небайдужих українців, оголошуємо про потреби: комусь маємо роздобути чи придбати бронежилет або берці, військовий одяг, каску тощо. Зі світу по нитці, як то мовиться, вдається багато чого зробити. Ми дбаємо про все: і про харчі для воїнів, і про паливо та медикаменти. Кошти збираємо, передусім, на найнагальніші потреби, такі, як придбання військової амуніції для наших фронтовиків і фінансування реабілітації тих, хто пройшов лікування після поранення. Мисливці – дуже згуртований народ, в якому високо цінується справжня чоловіча дружба, підтримка, солідарність і відповідальність один за одного.

– Де вторгнення 24 лютого, пані Інно, застало Вашу родину?

– У перший день війни ми були вдома. Я пам’ятаю, що діти ще спали в ліжках, і якраз потрібно було розбудити їх, адже дівчатка мали йти до школи. Проте о сьомій годині ранку 24 лютого зателефонував мій рідний брат Ростислав і повідомив, що бомблять усю країну, в тому числі, нашу Франківщину. Ми були спантеличені і не знали, що робити.

– Пане Анатолію, як мисливці відреагували на ці події, як комунікували між собою?

– Спілкувалися, зазвичай, у мисливських групах. Радились, як діяти. Багато хто із мисливців одразу стали до лав тероборони. Інші допомагали їм. Ми займалися забезпеченням: продуктами харчування, мішками з піском й іншими матеріалами для фортифікаційних споруд, допомагали громаді в організації оборони, облаштуванні блокпостів.

– Через два місяці ми з Ростиславом та багатьма іншими мисливцями, друзями та знайомими вже були на сході, – додає Богдан. – У той час кілька тисяч людей з нашої області поїхали захищати Батьківщину. 102-га бригада 74-го окремого батальйону територіальної оборони продовжила свій бойовий поступ, змінивши західний напрямок на східний. Їхали автобусами, поїздами і приватними автомобілями.

– Куди саме у східному напрямку Ви вирушили воювати, пане Богдане?

– У напрямку міста Гуляйполе Запорізької області.

– Це ж батьківщина Нестора Махна, яку восени 1918 року він оголосив центром повстанського руху!

– Так, на його просторах ми і воювали. Облаштувалися у селі, яке перебувало під постійними обстрілами з боку військових РФ.

– До якого за фахом підрозділу, пане Богдане, Ви потрапили?

– До підрозділу саперів, адже під час строкової служби я пройшов підготовку за фахом сапера у навчальному центрі Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного училища імені В.К. Харченка. Потім служив на Львівщині у Самбірській 10 інженерно-саперній бригаді.

– Отже, Ви фахівець у саперній справі?

– Так. Саме тому 25 квітня 2022 року мене було автоматично зараховано до інженерно-саперного взводу. Ми були прикомандировані до 81-ї десантно-штурмової бригади. Працювали у взводі розвідки, ставили протитанкові міни ТМ62М, щоби танки противника не змогли пройти на наші позиції. ТМ62М – найпотужніша протитанкова зброя. Кожен такий боєприпас важить близько 10 кг, 7 із яких – тротил.

– Пане Богдане, розкажіть про той день, коли Вас було поранено?

– Це сталося 7 червня під час виконання бойового завдання. Коли разом із напарником Романом і водієм ми вже були готові повертатися на базу, вибухнула ворожа міна. Я опинився за півтора метра від епіцентру вибуху. Слава Богу, що в той момент я зігнувся, щоби зав’язати шнурівку на берці й саме це, певен, і врятувало мені життя.

– Богдан був у бронежилеті, на задню частину якого і прийшовся основний удар від вибуху міни, – уточнює Інна. – Йому дуже сильно поранило ліву частину тіла. Так склалося, що основна хвиля від вибуху міни пішла верхом. Якби мій чоловік стояв у повний зріст, то ураження могли бути фатальними. З Богданом була вервечка з хрестиком, він зберігав її там, де магазин автомата, у кишені розвантажувального жилета. Я просила хлопців знайти цю вервечку. Хрестика, на жаль, так і не знайшли, лише три горошини з вервечки. Ми віримо, що Богдана врятувала віра в Бога. Він мав тексти Псалмів і часто читав їх. Ще мій чоловік мав оберіг, у церкві посвячені речі, в тому числі, «просфору вцілілу».

Напарник Богдана та водій, які були разом із ним того трагічного дня, всі поранені, проте, слава Богу, всі залишилися живими. Підійшла підмога від наших десантників. Вони своєю автівкою відвезли поранених до лікарні. Впродовж двох тижнів лікарі Запорізької міської лікарні боролися за життя Богдана.

– Коли стався вибух, супротивник виявив місце розташування групи Богдана, – уточнює Анатолій. – Отже, по ній почали бити міномети, а потім й танк. Уявляєте, в яку непросту ситуацію потрапили наші хлопці? Вірогідність загинути була досить висока.

– Як Ви дізналися, пані Інно, про те, що Вашого чоловіка поранено? 

– Від брата Ростислава. Вони служили в одному взводі розвідки, але мій брат – не сапер, а розвідник. 7 червня він зателефонував мені і повідомив: «Сьогодні Богдан був на бойовому завданні. Вибухнула міна». Коли я почула ці слова, то не відчула землі під ногами… Ростислав продовжував: «Богдан поранений, але живий». Мені стало дуже важко на серці. Проте я розуміла, що слід опанувати свої емоції, не падати духом, а діяти. Наступного дня я вирушила до свого чоловіка до Запоріжжя. З того часу ми весь час разом.

Спочатку медики не давали нам жодних оптимістичних прогнозів. Говорили, що шанси вижити становлять п’ятдесят відсотків. Це так, щоби мене втішити. В очах лікаря я бачила, що шанси дуже малі. Втім я такі прогнози навіть не сприймала. Я твердо відчувала, що Бог може його врятувати. Лікарі констатували у нього закриту черепно-мозкову травму, забій головного мозку ІІ ступеня. Перелом піраміди правої скроневої кістки. Осколкові вогнепальні поранення м’яких тканин обличчя. Ішемічний інсульт головного мозку. Перелом кістки на нозі. Множинні осколкові поранення обох нижніх кінцівок. Перелом трьох ребер. Контузія обох легень. Травмована барабанна перетинка. Всі медики дуже сильно боролися за життя Богдана.

Сильна молитва, потужна віра в Бога, багато людей, безліч груп молитовників, – усе було задіяне для порятунку Богдана. Після Запоріжжя мого чоловіка перевезли до Дніпра, а тепер ми в Києві. Ставлення з боку медичного персоналу до Богдана добре, професійне, уважне та ввічливе.

– Пане Богдане, Ви прослужили на передовій фронту впродовж півтора місяця. Скажіть, будь ласка, які знання та практичні навички мисливця, на Ваш погляд, є тим, що допомагає представникам цієї спільноти бути готовими до збройного опору зовнішньому агресору?

– Мисливські навички мені дуже стали у нагоді, і серед них, передусім, це: витривалість, спритність, спостережливість, здатність планувати свої дії та швидко приймати правильні рішення.

Навички з володіння вогнепальною зброєю теж, але на війні – зовсім інша зброя і вона – не на зайця, а на зовсім іншого «звіра».

– До речі, дичину зустрічали на війні?

– Звісно, особливо дуже багато траплялося фазанів і зайців. Такі зустрічі радують, так само як на полюванні, коли, наприклад, фазан пробігає поруч, а потім здіймається вгору та летить… Однак, не можна стріляти, привітаю його, проведу поглядом і побажаю йому гарного дня та чистого неба. А на душі лишається світла, хоч із присмаком ностальгії, радість від такого побачення.

– Пане Анатолію, дякую Вам, що відвідавши свого пораненого на війні друга в клініці кілька тижнів тому, Ви розповіли про це у соцмережі й тепер про ратний подвиг Богдана Баюрака знатимуть і читачі нашого журналу!

– Ми, в колі мисливців, звісно, підтримуємо Богдана з його дружиною, всю їхню родину. Багато хто із наших друзів самостійно організували збір коштів, допомагають усі хто, чим змогу має: хто зв’язками, хто грошима.

– Дякую Вам, Богдане, Інно й Анатолію, за спілкування! Вірю, що з Божою допомогою, належним лікуванням і підтримкою з боку всіх небайдужих Богдан буде зцілений.

Завершили ми цю зустріч спільною молитвою «Отче наш».

Попрощавшись із Богданом і Інною, дорогою додому ми з Анатолієм обговорювали враження від нашого спілкування та були єдині в тому, що всі українці, у тому числі мисливці та лісівники, які боронять наш суверенітет або загинули у боротьбі за нього, заслуговують на те, щоби про їхні звитяги та подвиги дізнались інші. Саме на їхньому героїчному прикладі повсюдно, починаючи із дитячих садочків, шкіл, ліцеїв, гімназій, інститутів і університетів, має базуватися національно-патріотичне виховання нинішнього та прийдешніх поколінь, і в основі його мають бути одвічні духовно-моральні чинники. 

Автор - Олександр Кривенко - кореспондент ЕКО-інформ, 

журналіст, 

магістр права, 

заступник голови, керівник інформаційного департаменту правління ГО Рух за життя та гідність людини Олександр Кривенко

керівник комунікаційного центру Гуманітарного хабу Криворізького району

Публічна фейсбук-сторінка автора: фейсбук-сторінка: Oleksandr Kryvenko https://www.facebook.com/OleksandrKryvenkoUA

+380 63 241 3681

krivenkokorr@ukr.net 

Youtube-канал: https://www.youtube.com/OleksandrKryvenko

Олександр Кривенко. Мене врятував Бог. https://ecoforesthunt.blogspot.com/2022/10/142100.html

21:00 14.10.2022 року від Різдва Христового

QRcode Олександр Кривенко. Мене врятував Бог. https://ecoforesthunt.blogspot.com/2022/10/142100.html 21:00 14.10.2022 року від Різдва Христового